БАЛАДА ПРО ГЕНЕРАЛА

Н А Р И С

Не так давно під дахом Веселинівського спортив­ного залу відбулася фінальна зустріч з волейболу на приз імені генерала С. К. Буряка. Перемогли веселинівці. І це символічно. Коли запитав своїх односель­ців,   хто такий Буряк Сергій Кирилович, відповіли:

— Генерал!

Відповідь вірна, але не вичерпна. А щоб збагнути життя нашого земляка, треба відчути його глибиною серця. Він був простий і звичайний і великий водно­час.

     У незаможній селянсь­кій сім'ї, де на видання готувались дві дівки, на­родився  братик. Назвали його Сергійком. Було це в жовтні 1909 року. А вже на весну сестрині залицяльники приладнали до крислатої шовковиці стареньку скрипучу ко­лиску  і  гойдали  хлоп'я.

Русявий,  голубоокий Сергійко був  невибагли­вим, добрим ще з тої колиски.

Як підріс — пішов у школу. Учився гарно, мав феноменальну пам'ять, чудово розв'язував зада­чі і багато читав.

    Читав не тільки сам, а й навчив грамоти свою матір — Степаниду Демидівну, яка жодного ра­зу не переступила шкіль­ного порогу, хоч згодом і сама ходила до бібліо­теки по книги для сина і для себе. Це свідчення її племінниці — Катери­ни Григорівни Прихнич. Вона і сьогодні пригадує, як тітка, коли вона була ще малою, читала їй « Кобзаря».

Катерина Григорівна більше двадцяти років жила в Обухові, а тепер доля знову повернула її додому, в невелику рідну хату, обсаджену  садом, молоді дерева якого, не­мов підпирають, підтри­мують в житті стару гой­далку  -  шовковицю.

     Щоб більше взнати про Сергія Кириловича, я при­йшов до його племінни­ці Катерини Григорівни. В прихожій прибрано. На столі альбом і декілька художніх книг. Жінка розказує, що в дядька Сер­гія з дитинства було ба­гато друзів. Кращими з них, — Андрій Леонтійович Мусієнко, Федот Мартинович Лисенко, Микола Дорофійович Овдійко.

Як ходили в школу, здебільшого жили у Сергієвих батьків, бо Андрій, Федот і Микола були ху­торянами, жили на хуто­рі Грушки, а це кіломет­рів  п'ять  від села.

     Шкільні роки здружи­ли їх навіки, в ті часи сільські діти мало вчили­ся грамоті, а більше приділяли уваги мудрості обробці грунту, вирощення хліба. Дружня четвірка закінчила сім класів і мала намір далі йти в науку. Але не так склалося в Сергія. В не­повних 18 років його оженили, бо в хату конче потрібна була молода спритна  робітниця.

     То була Оришка, Іра, проста сільська дівчина, що жила  поруч. В   школу не ходила. Була на три роки   молодша свого суд­женого.

     Але недовго Сергій хо­див за плугом. Вчораш­ній хлібороб став воїном і не тільки  на рік-два,  а на все життя. Спочатку служив у Переяславі, по­тім поступив у Київську піхотну школу. Забрав до себе дружину. Іра працю­вала в їдальні. Після сільського лікнепу за­кінчила сім класів. А Сергієві далі була служ­ба в Полтаві, навчання в Москві.

     Сергій Кирилович Бу­ряк закінчив Військову академію ім. Фрунзе. Золоту медаль і диплом інженера йому вручав М. І. Калінін. Врахували його здібності, фахову компетентність і залиши­ли викладачем цієї ж академії. А потім була війна. Генерал-майор Бу­ряк брав участь в обороні Москви. Довгий час був командиром дивізії одно­го з фронтів. А після важкого поранення в 1944 році його перевели в Генштаб Міністерства оборони, де він працю­вав до останніх своїх днів.

     Хай читач пробачить мені за схематичний вик­лад матеріалу. Я свідомо детально не торкаюсь військового життя нашо­го  героя. Хай про це пи­шуть військові. Мене бі­льше вабить глибина людської душі Сергія Кириловича.

Уявіть   собі,   московський генерал приїздить в село, до своєї племінни­ці, а та хворіла і заходи­лася мазати хату. Як він їй помагав причепурити оселю!

Не встигли все як слід за ніч переговорити, як вранці повен двір людей   —   всі   жовтневці, так колгосп звали. Бо ж приїхав генерал! Вдови з проханням розшукати чо­ловіків, безвісті пропалих, а вцілілі на війні мужі — просто так по-приятельськи стрітись з славним земляком-односельцем.

     Сергій Кирилович допомагав, чим міг, і в першу чергу — вдовам, їздив у Київ, «вибивав» шифер, цеглу, цемент. Журив за часом бездуш­не ставлення до сімей загиблих. Радів, як від­новлювалось село, зво­дився Будинок культури, тягнулась бруківка. Лю­бив відвідати школу, по­бувати в світлому спорт­залі.

     Рідко збираються ко­лишні друзі. Андрій Леонтійович Мусієнко жи­ве в Єревані. Підполков­ник Микола Дорофійович Овдійко — в Ленінграді. Федір Мартинович Лисенко — льотчик важ­ких бомбардувальників, підполковник, мешкає в Києві. Днями він напи­сав листа К. К. Федорченку, родичу Сергія Кириловича. Ось декіль­ка рядків з нього: «Якби зберігся той хутір Груш­ки,  де я  народився,  хай би мене там і похова­ли...».

     Але немає хутора. Є тільки ностальгія.

     Таким був і Сергій Кирилович. Як йому хо­тілося додому, у рідне село.

Вже перенісши два ін­фаркти, в 1974 році, він, радісний, їхав у рідну Веселинівку, до свого гнізда.

     Зразу ж по приїзду написав листа в Обухів, Катерині Григорівні: «Я дома, приїжджай 25 червня, з'їдуться всі рід­ні».

Це були останні рядки улюбленій племінниці. Бо в селі трапилася по­жежа. І він гасив її, не шкодуючи себе.

     А  наступного  дня, 9 червня, він помер.

     Ми гортаємо з Катери­ною Григорівною пожовк­лі сторінки домашнього альбома. Вона щиро ди­вується: «Мало фотогра­фій з дядька Сергія. Роз­дала: то в школу, то в музей. Зостались тільки знімки його дітей. Син Володя — нині ректор Московського політехніч­ного інституту, дочка На­дія — інженер. І внуки. їх багато. Всі вони вліт­ку завжди приїжджають до своєї родини, і босо­ніж бігають там, де хо­див їх батько і дід».

     Вже зовсім вечоріло, як Катерина Григорівна про­воджала мене до воріт. Ми йшли тією ж стежиною, котрою ходив відомий в сім нам С. К. Буряк, генерал, комуніст, людина, що пов­ністю віддала себе служін­ню народу.

Ми прощаємося. Над на­ми злегенька гойдає віття стара шовковиця, під якою виростав Сергійко, ягоди якої для нього були найсолодшими.

     Доспіють влітку — при­ходьте.

Б. СУШАК, ветлікар.

Веселинівка.

Залишити свій коментар до статті