ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

У Києві, у Бабиному яру, на місці масових розстрілів зведено монумент.

Людські постаті — немов язики велетенського полум'я, що здіймається в небо. Мужній юнак, сам упавши на ко­ліно, підтримує товариша над крутою безоднею; розтер­зана дівчина закриває від жаху очі руками; а мати під­носить на обколючених дротом руках немовля — з прір­ви до сонця...

Коло пам'ятника в почесній варті стоять піонери: су­ворі й мовчазно серйозні, урочі. Діти! Як біля багатьох монументів по всій нашій неокраїй землі на місці ко­лишніх битв і героїчних подвигів.

Повз монумент звільна, у скорбнім мовчанні, з непо­критими головами проходять люди з усіх кінців Батьківщини, з усього світу.

І часто приходить сюди висока сива людина — Мико­ла Наумович Панасик. Отой Микола, що юнаком побував у земному пеклі і повернувся звідти, щоб жити, боротися, звинувачувати. На Нюрнберзькому процесі на­водилися свідчення і партизана-підпільника з України, очевидця страхітливих злочинів німецьких фашистів у Бабиному яру. Записані колись у чорну ніч окупації стареньким учителем...

Людство не забуде того процесу, тієї небезпеки, яку пережило.

Кожного року на День Перемоги з далекого Кавказу, з осетинського міста Беслан, приїжджає до української столиці Мукагов Шмель Боєвич — колишній партизан­ський командир Шаміль. Провідує монумент у яру. І Микола Іванович Статін приходить з ним — юний пар­тизанський зв'язковий «Коля-маленький». І Юрій Всеволодович Пришва, колишній Юра-комсорг. І Володи­мир Петрович Кукля, отой слюсар Володимир, що пі­дібрав ключа навіть до воріт од пекла... І всі колишні побратими, хто ще може прибути, бо з кожним роком їх стає все менше і менше...

Якось друзі попросили Панасика:

— Проведи нас, Миколо, стежками втечі.

Тепер це зробити нелегко: нині в яру парк, рівні бе­тонні доріжки, лавочки. По узгір'ю пролягає широка магістраль, обік виросли нові житлові масиви з висотни­ми білостінними будинками.

— Не забув? — питає Мукагов-Шаміль.

—  Що ви? — ніби аж образився Микола.— Вчорашнє можу забути, а те пам'ятається... наче вчорашнє.

Микола повів упевнено й точно. І грушку одразу на­бачив — оту, що служила орієнтиром в осінню тривож­ну ніч, коротку, як мить. Хоч покалічені колись кайда­нами ноги й досі болять і ниють, але Микола перший видерся на пагорбок до того дерева, зараз старезного, напівсухого, мов прометеївський дуб над кручею...

Струмок на дні яру сховано в бетонну ринву, але про­відник упевнено показує:

—  Отут ми брели.

А от де був місточок, довго не може знайти. Питає в старенького діда, що саме гуляв у парку з хлоп'ям — онуком чи правнуком. Гнув малому з вербової гілки ту­гого лука.

—  Ви, пробачте, місцевий?

—  Тутешній.

—  Десь тут був місток над струмком?

—  Та отам же, де ви стоїте.

А коли старий дізнається, хто питає його і для чого, скрушно хитає лисою головою і гладить, гладить трем­тливою рукою по вихрастій голівці мале хлоп'я...

Потім круті пагорби, людські подвір'я, городи, вули­ця Шполянська, залите водою глинище цегельного заводу... Все дуже змінилося і дещо таки залишилось, не­мов спеціально, щоб можна було впізнавати колишнє. Певне, завжди у найновіших обрисах зберігається щось давнє, аби нагадувати людям про минуле.

І насип залізниці зберігся. Такий же високий, уси­паний шурхітливим гравієм...

До Святошина їдуть електричкою, а далі — до Боро­вого, в ліси, де обеліски на галявинах нагадують так багато; і навіть там, де нема обелісків, стільки незабут­нього зринає у пам'яті!

І одна, спільна, дума тривожить усіх — тільки б ніко­ли більше не повторилося страшне лихоліття війни, тільки б ніколи не звалилася на нашу землю фашистська чума...

Хай буде мир, вільно живуть люди у добрі, правді та злагоді, і вічно світить для них щедре сонце!..