Володимир Дарда

С П А Л А Х

      В добровільні обов’язки молоденької меткої Глафіри входило щоранку скликати лунким дзвінком мешканців будинку до сніданку.

      Цього дня вже всі зібралися, а старий князь і досі не з’являвся, і Глафіра побігла до нього вдруге.

      Репнін сидів у себе в кабінеті, в своєму просторому вольтерівському кріслі – закам’яніло,, незрушно, в домашньому темно синьому халаті з вензелями, наче й не збирався нікуди йти.. До вітальні він завжди входив у строгому костюмі-трійці, сніжно-білій сорочці і краватці..

   - Гаразд, я зараз… - важко підвівшись, якось присмучено, глухо пообіцяв князь.

   Хотів було і йти  в халаті – чи то забувшись, чи так  вирішивши, - але все ж, подумавши, перевдягнувся й повільно, мов тяжко, потупав килимом коридору.

   По тому, як він прочинив двері, як зупинився при вході, як глянув на присутніх у вітальні, всі зрозуміли, що трапилось щось трагічне, і мимоволі підвелися назустріч, принишкло чекаючи на ту неприємну звістку. Й обличчя князя було змарніло-бліде; під заскліло-стуманеними очима, що ніби дивилися на всіх водночас і, відчувалося, не помічали нікого, - синіли важко набряклі підтьоки. Наче й сивини одразу побільшало в його причесаному до проділля чубі, у пишних вусах, що з’єднувалися з широкими бакенбардами.

-         Даруйте, панове, що змусив чекати…- озвався Микола Григорович уривчастим голосом. Сталась трагічна подія – в Сибірі, на каторзі, на сорок сьомому році життя загинув… - він навмисне сказав не «помер», а «загинув». Помовчавши, ще й повторив: - Загинув наш славний Микита Муравйов…- Йому хотілося додати, що Микита Михайлович був одним із засновників нелегального «Союзу порятунку», автором проекту конституції, котра – сподівалися – була б після перемоги повстання першою конституцією на нашій багатостраждальній землі, але… підступні спазми здушили старече горло, і він, поправивши комір, наче то він надто давив йому, ще якусь мить мовчазно постояв, тим немовби вшановуючи пам’ять небіжчика, круто повернувся і вийшов з вітальні..

   Варвара кинулася за ним слідом. Вона була улюбленою донькою – князь найдужче з дітей любив Варвару – за розум, енергійність, а найбільше – за незалежну гордість і сміливу чесність з людьми вищих кіл, і за добру сердечну простоту з людьми «нижчими».. Тож у таку скорботну хвилину не могла батька лишити самого. Та й добре знала і двох братів Муравйових,, і трьох братів Муравйових-Апостолів, добрих друзів їхнього дому. Матвій Іванович Муравйов-Апостол, підполковник, був з 1818 року ад’ютантом її батька. Він теж нині на каторзі, на Нерчинських рудниках. А обидва брати його загинули ще в двадцять п’ятому - двадцятирічний прапорщик Іполіт, поранений під час повстання Чернігівського полку, застрелився, а підполковника Сергія Івановича, теж пораненого в бою, потім цар повісив.

   Коли Варвара увійшла до кабінету, князь стояв коло широкого письмово столу. Перед ним на томику Рилєєва лежав лист. «Певне, од брата Сергія…» - подумала Варвара. У масивних бронзових підсвічниках горіло кілька свічок, хоч надворі давно розвиднілося і крізь  великі вікна густо лилось  мутнувате осіннє світло. Свічки жовтаво палахкотіли,  й миготливі полиски од них тріпотіли у великих застигло-темних очах князя, додавали їм ще більшої печалі.

-         Погасла ще одна свічка, - якось відчужено, мовби сам до себе, мовив старий князь.

-         Папа, - припала Варвара мокрим од сліз лицем до батькових запалих грудей. – Де б не помирав герой, смерть його свята… А ви всі герої… великомученики…-  вона завжди вважала, що батько був несправедливо забутий і ославлений невдячними і підлими інтриганами, серед яких перший –  государ імператор, котрого вона й зневажала найдужче. Це ж він, Микола Перший, - чула про такий випадок, - - своєму шефу жандармів  Бенкендорфу  колись замість чергової інструкції дав хустинку – витирати сльози своїм жертвам. О, скільки тих сліз пролито через його холодну тупу жорстокість. Це ж і батькові скупі сльози,  і її – щирі, пекучі, що ось і зараз нестримно плинуть з очей, - од його сваволі й тиранства. Коли вже влада в їхній країні належатиме народові, а не одній монаршій особі! Іноді,, навіть  при сторонніх, забуваючи про обережність, обурливо висловлювалася про царя-ката, але тут могла говорити одверто, й вона гаряче прошепотіла:

-         Буде, буде божий суд… не минути божої кари вбивцям …  

Потім вони довго мовчали – сивий батько, наче маленьку, гладив її – принишклу й зіщулену,, по чорних лискучих косах,, по худеньких пологих плечиках, що тремтіли й здригались од насилу тамованого плачу.. Те взаємне мовчання зараз промовляло більше, ніж будь-які найгучніші слова. Далі, ніби згадавши, князь тихо попрохав доньку, аби сказала Шевченкові зайти  до нього після сніданку…