Невесела дума Веселинівки
Будівля школи, що дала світові видатних художниць, може піти під бульдозер

Наталка Позняк-Хоменко   

      Ми поступово згадуємо своїх меценатів. Повертаються із забуття прізвища Ханенків, Симиренків, Терещенків. У цій галереї благодійників може постати і портрет скопецької поміщиці Анастасії Василівни Семиградової, хоча її внесок в українську культуру був значно скромнішим. Утім саме з її легкої руки з села Скопці (нині Веселинівка) пішли у світ видатні українські майстрині Параска Власенко, Наталя Вовк, Ганна Собачко-Шостак, про яку Анрі Матісс свого часу сказав: «Не вам, а нам у вас треба вчитися, бо ви маєте велике національне мистецтво ікони й унікальне селянське мистецтво Ганни Собачко». У 1918-му виставкою цієї народної художниці опікувалася всесвітньо відома модерністка Олександра Естер, а в 1924-му відбувся тріумф у Берліні та Мюнхені випускниці «школи Семиградової».

      Село Веселинівка Баришівського району на Київщині отримало таку «веселу» назву тільки в 50-ті роки минулого століття. Певно, в оптимістичну пропаганду соцреалізму попередня назва Скопці не надто вписувалася. Однак саме ця назва значиться у багатьох довідниках із народного мистецтва як осередок ткацтва, килимарства, народного малярства та вишивання, що свого часу принесло Україні всесвітню славу. У ХІХ столітті село належало поміщиці Анастасії Семиградовій. Спростовуючи стереотип поміщика, що закладався тією ж радянською пропагандою, мовляв, це самі тільки «кровопивці на тілі народу», Анастасія Василівна і сама була високоосвіченою, і в селі намагалася розвивати освіту й культуру. В 1908 році вона власним коштом відкрила в Скопцях школу, де навчалися грамоти селянські діти. «Оплата» за навчання була помірною — влітку дітлахи пасли для поміщиці гусей, корів. Зате рівень освіти був доволі високим — викладачів для сільської школи виписували навіть із-за кордону. Зберігся диплом однієї з випускниць цієї школи-гімназії, де серед переліку обов'язкових дисциплін значилося і рукоділля. Збудувала Семиградова в селі й лікарню, вчительський будинок, паровий млин (він так і лишився недобудованим — завадила Жовтнева революція).

      У 1910 році Анастасія Семиградова відкриває в Скопцях Вище початкове училище, куди збирає найталановитіших дітей села. Поміщиця забезпечувала повне утримання дівчаткам, якi мали талант до вишивання, ткацтва, малювання. І саме з цього училища вийшли видатні народні майстрині Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Ганна Дериболот та багато інших не менш талановитих майстринь. Однак в офіційні рамки «пролетарського мистецтва» народний примітив не вписався, тож із часом про, скажімо, Ганну Собачко стали забувати. Рятуючись від голодомору 32-го, вона, на запрошення тієї ж Семиградової, яка перед «жовтневою руїною» виїхала до Москви, переїжджає до Підмосков'я. До речі, у столиці Росії встановлено пам'ятник цій нашій геніальній землячці.

      Роботи Параски Власенко теж об'їздили пів-Європи, у 1937 році вона навіть здобула срібну медаль на всесвітній виставці в Парижі. Її квіти і розписи прикрасили український павільйон на ВДНГ у Москві, лягли в основу численних килимів, декоративних панно, кахлів, ваз. Її називали засновницею народного станкового живопису. Після війни вона переїхала до Києва і довгий час жила разом із килимарницею Наталею Вовк у гуртожитку Київського училища вжиткового мистецтва, де працювала до останніх років життя. У 1961 році майстриня померла і була похована на Байковому цвинтарі. На жаль, із часом могилка затерлася, тож нині про Параску Власенко нагадують тільки квіти на її полотнах.

      Про все це, як і про здобутки інших земляків, можуть годинами розповідати у Веселинівці. Матеріалів є достатньо для гарного музею традиційного народного мистецтва. Одна біда — розмістити його ніде. Колишній маєток Семиградової за останні сто років пережив чимало змін. Після закриття у 1917 році Вищого початкового училища нова влада розмістила тут першу комуну, а після її розпаду (колгоспи все ж легше було контролювати) — почергово гуртожиток, клуб, ясла. А сумнозвісного 1933-го, коли скопівці зібрали настільки щедрий урожай зерна, що він не вміщався у колгоспні комори, під зерносховище нашвидкуруч переобладнали і цей будиночок. У роки Другої світової німці розмістили тут шорню, після війни в будинку була бібліотека, потім — сільська школа. У 2000 році приміщення зачинили через його аварійний стан.

      Ось і стоїть посеред села колишній маєток Семиградової — будиночок зі славним минулим і невизначеним майбутнім. Одного разу він уже ледь не потрапив під ківш бульдозера, але місцеві ентузіасти відстояли пам'ятку. А самі продовжують оббивати пороги різних інстанцій: від Ліги українських меценатів до Державної служби охорони культурної спадщини — з проханням хоча б мінімальної допомоги. Справу ускладнює те, що будиночок досі не зареєстрований як пам'ятка архітектури, а тому і охороняти його начебто немає жодних підстав. І все ж у веселинівців залишається надія зберегти для нащадків не тільки пам'ять про своїх видатних земляків, а й будівлю, де ця історія творилася.

 

 

Залишити свій коментар до статті